Субота
16 грудня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

«Я НАРОДИЛАСЯ, ЩОБ СПІВАТИ!», –

каже заслужена артистка України Віра Баганич

Віра Баганич (на фото) – легенда Закарпаття. З 24 років мешкає в Ужгороді. 3 жовтня вона отримала почесне звання «Заслужена артистка України». Нагороду їй вручив голова облдержадміністрації Геннадій Москаль. Цього дня вона була по-справжньому щасливою і збентеженою. А поспілкувалися ми з нею трохи раніше…

Її квартира на вул. Заньковецької – суцільні спогади: на стінах картини закарпатських художників, на одній відразу три портрети: її бабки, мамки і самої Віри Баганич. А ще – світлини молодих років, де вона з маленьким сином та чоловіком – усміхнені, бо ж попереду все життя.

Моїй співрозмовниці у квітні цьогоріч виповнилося 80, але виглядає молодше. Вродлива і статна, акуратна й ніжна. Завжди із зачіскою, манікюром, трішки підфарбована – для себе, не для когось, каже мені. Так завжди має виглядати справжня жінка.

Народилася вона у Волівці. Ведуча солістка Закарпатського народного хору з 1961 по 1979 роки. Виступала на сценах України, Чехії, Угорщини. Виконувала старовинні пісні і балади, коломийки, збирала фольклор та відтворювала його на сцені, записала на грамплатівки студії «Мелодія». Володіє неповторною автентичною манерою виконання. Упорядник збірки народних пісень «Співає Віра Баганич» (2001).

Такий голос, як у неї, народжується раз на сто років! Слухати без сліз баладу «Пливе кача по Тисині» у її виконанні неможливо. І вона сама, як те качатко, як відірваний осінній лист, пливе й летить усе своє життя.

Пані Віро, яким було ваше життя?

– Я народилася, щоб співати. Коли працювала в хорі, то було легко й цікаво. А коли мене попросили, то й життя змінилося. (зітхає. – Авт.).

Балада «Пливе кача по Тисині» – Ваша визитівка. Де знайшли її?

– Я записала її ще в 1959 році. (Показує касети. – Авт.). Вшиткі пісні – від мамки. Вона, царство їй небесне, дуже любила співати. Мені мамина тітка говорила, що «Пливе кача...» склав у 20 – 30 роках русинський народ для тих закарпатських заробітчан, котрі їхали в Америку, Канаду, Бельгію. Вже тоді я знала, що це шедевр. Балади збирала з часів самодіяльності. В Закарпатському народному хорі починала працювати при М. Креч­кові. Він ставився до мене добре. Це був той керівник, котрий працював на колектив. Нині керівники працюють на себе.

Чому «Пливе кача…» співає «Пікардійська терція»? Ви продали пісню їм?

– Мені зателефонували з цього гурту. Так, хлопці просили дозвіл, і я подарувала їм пісню, але за умови, що говоритимуть на сцені: це – з репертуару Віри Баганич і Закарпатського народного хору. А вони навіть на концерті в Ужгороді про це не сказали.

До речі, цю пісню приписують і лемкам, і бойкам.

– Ні! Вона тільки наша. І, наприклад, «Пікардійська терція» взяла хороший куш за неї, а мені навіть «дякую» не сказали. Потім я подзвонила Юрію Глебові, мовляв, як так можна: пісня ж моя. Він мені: «Пишіть службову». Ну, я й написала. Через деякий час телефонують із «Пікардійської терції». Висказала їм усе: «Хлопці, пам’ятаєте, коли я до вас приходила за лаштунки в театр, ви в мене купили книжку й касету. Що говорила вам тоді? Що це наша закарпатська русинська пісня. А ви ніде не кажете про це». Тепер «Пливе кача по Тисині» стала гімном Небесної сотні. Але пісня не про загиблих, а про важку долю закарпатських іммігрантів.

Чому Ви пішли з хору?

– Це було в далекому 1979-му. Змушена була піти, бо два роки не співала. Просто стояла в хорі. Таке знущання над собою не витримала, знайшла іншу роботу. В готелі «Закарпаття» пропрацювала 18 років. Жодного разу до мене не було претензій ні від кого.

І за ці вісімнадцять літ ви взагалі не співали?

– Мені пропонували записувати пісні на телестудії. Але я мала такий великий жаль на серці, що всі пропозиції відкидала. Казала: «Не треба мене було тоді, не треба мене й тепер». І за всі ці роки не співала ніде. Мені свого часу не дали звання. Мовляв, не маю відповідної освіти. Довелося заочно вивчитися в Хустському культосвітньому технікумі. Але навіть диплом не допоміг. Бо Микола Попенко ставив мені палиці в колеса. Потім виправдовувався, що його підбурювали проти мене.

Чи просив пробачення?

– Звісно, через роки! І ми помирилися. Затим допоміг мені з книгою. Написав усі ноти до моїх народних пісень. Пригадую, у 2001-му, коли вже зібрала весь матеріал і хотіла видати книгу, довелося ще бігати владними кабінетами і збирати гроші.

Коли ноти були готові, мій син Тарас пішов до Козачука й Харчука і попросив, аби записали мій голос. Вони дуже здивувалися, бо як це старша жінка хоче співати?

Натомість я кажу: «Просто послухайте. Якщо не сподобається, тоді не буду писати». Коли послухали мене, були здивовані. Відтак за чотири дні записала 60 пісень.

Ви записали касети, але тепер у ходу диски.

– Вже маю і диски. Уявіть собі: 16 років пробивала це, і тільки в 2017-му видала. Впродовж десятиліття багато разів підходила до тодішнього керівника управління культури Юрія Глеби. І щоразу просила, аби записав мої пісні на диски, бо інакше пропадуть. Він годував мене обіцянками.

Я так зрозуміла, що раніше за працю Вас жодного разу не відзначали?

– Моя робота – це дисертація. Я – фольклорист обласного значення. За цю книгу й касету жодного разу нічого не отримала, хіба грамоти. Там у шифоні повно маю тих леліток. Може, думаєте, що жаліюся. Але я ніколи нікому не скаржилась. А зараз це мене заїло. І якби не Геннадій Москаль, не отримала би цю нагороду. Чомусь тільки він підтримує людські фестивалі. Попередникам було не до того.

Відомо, що Вас подали на звання почесного громадянина Ужгорода...

– І це вже втретє, але чи дадуть – невідомо. Ужгород мене ніколи не помічав. Хіба що після смерті згадають. Наприклад, Бойківщина прийняла мене, як рідну. Хоч туди я не хотіла. Мені болить моє Закарпаття, мій Ужгород.

А як Ви потрапили до енциклопедій?

– Моє прізвище у двох енциклопедіях: русинській і «Визначні особистості Закарпаття». Це заслуга Віри Мадяр-Новак. Тільки її.

Як вдалося Петру Скунцю зробити з Вами інтерв’ю? Ви ж тоді мовчали!

– Ми були знайомі. На вулиці вітався зі мною, розпитував як справи. Одного разу підійшов і каже: «Вірочко, хотів би дуже, аби ви дали інтерв’ю мені». Силою потягнув за руку в редакцію. Попросив, аби розповіла йому щось таке неймовірне про себе. Ну і я пригадала один випадок. Ще коли працювала в «Закарпатті», там перукарня була. І перед випускним вечором зібралися жінки, щоб зробити зачіски. Одна мама хвалить свого сина, мовляв, толковий математик. Друга каже, що її син – гуманітарій. А третя розчаровано зітхнула: «Мій – тупий!». Дві інші сміються: «Най поступає на історичний факультет – буде партійним керівником». Уявіть собі, що так і сталося. Я розповіла це Петрові Скунцю, він довго реготав.

Як живете тепер?

– Дуже тяжко. Економлю кожну копійчину. Маю 1620 гривень пенсії, і живи собі за ці гроші, як хочеш. То є «нула». Лише за минулий місяць віддала 1100 за ліки. А треба й комунальні заплатити. Ай! (махнула рукою. – Авт.). І сина турбувати соромно. Дякую Богу, що хоч субсидію маю!

Чи були у Вашому житті щасливі роки?

– Колись були. От, коли співала в хорі. Коли народила сина. Він у мене один. Тарас Гамага. І невістка, як донька мені. Я виходила заміж із великої любові. Але не знайшлося жодної людини з мого оточення, аби одобрила цей вибір. Усі були проти, бо він випивав. Прожили з ним разом 29 років. Не раз клявся, що пити не буде. До речі, сина народила пізно, у 30, бо в 29 вийшла заміж. Хоча в мене хлопців було до блуду. У мене закохався один хороший чоловік. Він жив у Пряшеві.

Запропонував руку й серце. І я погодилась. Але мій чоловік викликав в Ужгород із Волівця мою мамку. Став перед нею на коліна і благав: «Я вас дуже прошу, не давайте її нікуди. Я буду любити її». Він теж солістом був.

Чи пощастило зі свекрухою?

– Моя свекруха, Віра Дем’янівна, була дуже хороша. З дворянського роду, володіла перфектно німецькою. Але жили вони дуже бідно там, на Житомирщині.

А чому Ви зупинилися в Ужгороді? Чому не пішли далі?

– Не мала таких амбіцій. Я була з багатодітної родини. За плечима ще четверо молодших братів. Мусила помагати їм. У 24 роки пішла з Волівця в Закарпатський народний хор. Татко так розгнівався, що півтора року не розмовляв зі мною. Докоряв: «Ти пішла на «чемодани!»

Зате отримали квартиру.

– У ті часи проблем із помешканням не було, бо давали всім, хто працював. Спершу я мала трикімнатну. Просто життєві обставини так склалися, що довелося продати.

А де ваші внуки?

– Маю лем одного внука Богдана. Він уже дорослий, на третьому курсі. Давно його не бачила.

Як сприйняли почесне звання «Заслужена артистка України»?

– Якби не Геннадій Москаль, я б дотепер не мала його. Навесні він прийшов на моє 80-річчя у музей Бокшая, я подарувала касету й книгу. А потім мені телефонують від нього й питають, чи не хочу отримати звання «Заслужена артистка України»? Зізнаюся, що тепер, на старості, воно мені ні до чого. Треба було присвоїти, коли була молода. Тиждень думала і погодилася. А вже 23 серпня Геннадій Геннадійович подзвонив мені і попросив, аби я заспівала «Пливе кача по Тисині» на концерті. Я відповіла: «Добре, постараюся». Але мені 80 і, звісно, вже не так співаю, як колись. Злякалася, що не зможу. Та ще й перед виступом перенервувала, розпочався астматичний приступ. Вранці прийшов син і питає: «Ну що, мамко, будете співати?». «Не знаю, Тарасику!» – відповідаю. Але завдяки його наполегливості якось дійшла до облмуздрамтеатру– за дві години до концерту, бо важко ходжу. Дуже мене ноги болять. Відтак Тарас витягнув мене на другий поверх. Налив трохи коньяку, щоб я розігріла голосові зв’язки. Затим вийшла на сцену й заспівала.

Кажуть, щоб мати гарний голос, треба пити сирі яйця. Як професійна співачка, теж так думаєте?

– Ні (Сміється. – Авт.). Коньячок трішки розігріває, а яйця не допомагають. Голос можна розвинути й поставити, якщо є природні дані.

Чи впізнають Віру Баганич на вулиці?

– Йой, ще й як упізнають. Як недобрі гроші. Якось поїхала в Ялту на курорт і думала, що відпочину. Виходжу на балкон, а на сусідньому з’являється другий секретар райкому партії і каже: «Добрий день, Віро!».

Ви в молодості були дуже гарною. Як чоловік реагував на залицяння інших до Вас?

– Він ніколи не ревнував, дуже любив мене. А хто любить, той не ревнує.

В чому проявляв увагу й любов?

– Наприклад, виконував усю хатню роботу. Певно, розумів мене.

Вмів навіть готувати?

– Оце ні. Він не знав, що таке горниць. Нам пощастило, бо ми працювали в одному колективі. Відтак і їздили разом усюди. Коли вже наш син був у 6 класі, я поїхала на гастролі. В той час будували готель «Закарпаття». Я пожартувала, мовляв, скоро буду тут працювати. Коли вдруге гастролювала в Казахстані, чоловік загнав мені телеграму: «Терміново приїжджай домів, бо «Закарпаття» вже здали в експлуатацію».

Не важко було повністю змінити стиль життя – зі співачки до завідувачки поверхом готелю? Були депресії?

– Ви знаєте, депресії не було. Єдине пам’ятаю, як Василь Ільницький побачив мене там, як я із відрами ходжу, і здивувався: «Віро, а ти що тут робиш?». «Працюю!» – відповіла. Насправді людям було дивно зустрічати мене там. Але потім звикли. Я ж відразу завоювала авторитет. Коли йшла з готелю на пенсію, за мною всі плакали. Мене дуже поважали і дивувалися, як така прямолінійна людина, могла ніколи ні з ким не сваритися. Так, я – прямолінійна. Але можу сказати, а можу й промовчати.

А з колегами в хорі які у Вас були стосунки? Не повірю, що не заздрили вам?

– Перші півроку отримувала зарплату 60 карбованців. Ще через півроку її підняли до 80. На той час це були гроші. І почалися розмови. Тоді керівник хору викликав мене на сцену й попросив заспівати пісню «Голубка». Я заспівала. Він звертається до присутніх: «Ви чули? Ще хтось щось хоче сказати?». І заткав писки вшитким. А через півтора року знов підняли зарплату. Вже отримувала 100 карбованців.

Чи не тяжко було гастролювати?

– Навіть дуже важко. Уявіть собі, я – асматик. Часто хворіла. Мені довелося лежати в лікарнях у Москві, Томську, Фрунзе...

Пані Віро, Ви заплутали мене: Ви Гамага чи Баганич?

– На сцені я була на своєму прізвищі Баганич. А Гамага – за чоловіком.

Дивлюся ретро-світлини й бачу, що Ваші колеги – у цигарковому димі. Хіба співакам можна смалити?

– Я теж курила. Але на голос це не впливало.

Зрозуміла, що ви дуже сильна жінка: вперта і вольова.

– Ой, дітинко, я через свій упертий характер настраждалася в житті фест!

Але молодість була цікавою?

– Ну, так. Я об’їздила весь Союз. Мені легше сказати, де не була.

– Пані Віро, щиро дякую за розмову!

Маріанна ШУТКО

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
December 2017
 

...