Понеділок
11 грудня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

«Я ВОЮЮ НЕ ЗА ДЕПУТАТІВ, А ЗА НАШУ УКРАЇНУ»

Так казав Сашко Ігнатишин, котрий загинув, захищаючи Вітчизну

Сьогодні ми відзначаємо День Гідності та свободи. Свято покликане вшанувати патріотизм і мужність громадян, які стали на захист демократичних цінностей під час Революції гідності. В фойє ОДА з цієї нагоди буде тематична фотовиставка, представлять і експонати з київського та ужгородського Майданів. Але треба згадати й тих, хто після всіх цих подій пішов боронити національні інтереси України зі зброєю в руках. Часом – ціною власного життя...

Сашко – тільки так всі знайомі його величали – марив стати військовим. Та під час медобстеження лікарі визнали юнака непридатним до служби через варикоз.

Було боляче на душі, коли друзі відправилися в армію, а він зостався дома. Після закінчення Хустського лісотехнічного коледжу не підшуковував роботу за спеціальністю, а одразу подався до Мукачева. І його зачислили контрактником 128-го гірсько-піхотного полка. Радів, як дитина, стверджують ті, з ким ділився втіхою. І хто міг подумати, що це щастя через п’ять років – у грудні-2014 – обернеться горем…

Подвигами не вихвалявся...

Прожив Сашко Ігнатишин усього 23 роки – загинув, обороняючи Вітчизну. Важко бачити досі не висохлі від сліз материнські очі 48-річної Світлани Юріївни. Під час зустрічі сумно мовила, що про сина краще можуть розповісти друзі. А їх, виявляється, багато. Передусім – однокласники. З гордістю про патріота-ровесника оповідав Василь Юрик: «Він був душею нашої компанії. Ми його всі поважали, бо кожного з нас виручав за потреби». Згадував шкільні епізоди, дозвілля – як грали у футбол, каталися на санчатах… Сашко ніколи не вчиняв зла, не заздрив, хоч у нього, чого таїти, було непросте дитинство і юність, а в декого – розкішне. Він пишався своєю Батьківщиною. В інтернеті виставив світлини з фронту, де майже на всіх – із прапором України. Зрозуміло, однокашникам цікаво було дізнатися від нього про події на сході держави, коли перебував удома після поранення. Не вихвалявся подвигами, хоча вручну рив окопи, мужньо обороняв передову позицію, хоробро йшов у наступ. Натомість захоплено розказував про товаришів по службі та відважних волонтерів, котрі під градом куль і снарядів допомагали, чим могли, – їжею, одягом, навіть добрим словом. Не міг приховати й розчарування в декому. Коли у госпіталі заліковував осколкові поранення ноги, руки та вуха (від хвилі вибуху навіть вивихнуло плече), то почув пораду не повертатися на фронт. Його вразили слова «доброзичливця»: «Навіщо захищати депутатів?». На це Сашко відповів: «Я воюю не за депутатів, а за Україну».

«Нам дуже його не вистачає, хочеться знову побачити його щиру усмішку», – з глибоким жалем каже В. Юрик. Як йому, так і друзям, матері закарбувалися в пам’яті моменти, коли Сашко прогулювався з братом Богданчиком, якому зараз 12 років. Багато уваги приділяв йому...

Олександр із братиком

Учителька української мови й літератури Міжгірської ЗОШ І – ІІІ ст. №1 Софія Козак розказала про колишнього вихованця, що був урівноваженим, співчутливим, допитливим… А подруга згорьованої нещастям Світлани Юріївни, колишній інженер з охорони праці райавтодору Надія Антал, пам’ятає Сашка як сусіда по роботі – фірма розташована в кількох метрах від будинку Ігнатишинів. «З малих літ його тягнуло до нас, усі казали, що, як виросте, обов’язково буде шляховиком». Це підтверджує і колишній керівник колективу Юрій Стецюнич: «На майданчику була списана вантажівка, в її кабіну постійно заходив хлопчак і крутив уявну баранку, якої насправді не було. Питаю, куди їде, а він гонорово відповідає, що аж у Колочаву. Наказав потім встановити сяке-таке кермо, щоб Сашко справді почувався шофером. Часто брав його і в рейси по району. Яка то була дитяча радість – аж очі сяяли від задоволення!»

Всевишній забирає до себе найкращих

Сашкові Ігнатишину повторно підписали контракт на три роки, бо зарекомендував себе відмінником служби в полку. Як спалахнула неоголошена війна, у числі перших став учасником АТО. Півроку перебував на Луганщині поблизу містечка Щастя, де творилося пекельне нещастя. За тиждень до ротації будиночок, у якому проживав із іншими бійцями, ворожий снаряд посік на тріски – Божим дивом ніхто серйозно не постраждав. Ні за яких жахливих випробувань не втрачав бойового духу. Одного разу по телефону розрадив матір звісткою, що як приїде, то одружиться. Тут зазнав і поранення під час бою. Півдня ходив із автоматом по полю закривавленим, поки медики надали допомогу.

Півмісяця – реабілітаційний процес, і знову на фронт. Тепер уже на Донеччину. Нікішино вважалося плацдармом Українського війська, від якого до Дебальцевого зовсім близько. Вороги не давали спокою ні вдень, ні вночі. Їм чинили відчайдушний супротив, у якому брав участь і молодший сержант, командир відділення Олександр Ігнатишин. Але воїнам належить і перепочинок. Сашко, в якого розряджалася «мобілка», ще встиг повідомити матір, що разом із товаришами сідає в машину й повертається додому. І тут вчергове дали про себе знати залпи бандитської артилерії. Верховинець устиг витягнути з автомобілів кількох поранених, як раптом після вибуху замовк його телефон. За німого зв’язку Світлана Юріївна материнським серцем відчула, що сталося лихо. Іскорку надії згодом загасила страшна звістка...

…Він мріяв бути військовим і став ним – справжнім, відважним, який захищав свій народ. Українська нація по праву вважає його своїм Героєм.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ
Фото з сімейного архіву

P.S. Колишня вулиця Добролюбова в Міжгір’ї нині перейменована на честь Олександра Ігнатишина.

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
February 2017
 

...