ЯК ВЧИЛИСЯ НА ЗАКАРПАТТІ

50 років тому?

Хустську школу-інтернат можна назвати освітнім феноменом свого часу. Закарпаття, повоєнні роки, скрута, замість комфортабельного навчального закладу — колишня в’язниця. Хто б міг тоді передбачити, що саме тут навчаються майбутні доктори наук, спортсмени міжнародного класу, духівники найвищих санів, знамениті лікарі! Проте принаймні одна людина, яка твердо в це вірила, була. Мова йде про Івана Магулу – першого директора школи, засновника навчального закладу.

— Іван Магула зумів сформувати дуже сильний педагогічний колектив, — розповідає колега Івана Михайловича, учитель української мови та літератури гімназії  Христина Шкробинець. – Коли педагогічне училище з Хуста перенесли до Мукачева, тутешні викладачі мали б також поїхати працювати туди. Проте тодішньому директору вдалося переконати їх перейти вчителювати до нашої школи-інтернату. Проте я переконана, що все-таки головну роль зіграла рідкісна небайдужість та завзятість директора. Це була неймовірна людина. Він знав абсолютно все про кожного з учнів. Яка дитина на які оцінки вчиться, що відбувається у її сім’ї, хто ким себе бачить в майбутньому. Уявіть, в інтернаті жило кілька сотень учнів, а він кожного знав на ім’я».

— Я прийшла сюди працювати з чоловіком, — продовжує Христина Шкробинець. — Спочатку була вихователем, і не думайте, що ця посада у школі чимось поступалася професії вчителя. Навпаки, Іван Магула велику увагу приділяв саме виховній роботі. Улюбленим його висловом було: «Якщо дитина чогось тут не вивчила — не біда. Життя велике, і все, що їй буде потрібно, вона опанує. Але якщо ми її зараз не виховаємо так, як треба, вона цього вже не надолужить».

Який найяскравіший спогад запам’ятався вам про Івана Магулу?

— Іван Михайлович був колишнім фронтовиком, пройшов війну, отримав багато медалей. І от одного разу до нашої школи приїжджає знаменитий Євген Березняк, більш відомий як майор Вихор. Це ж культова фігура в історії Другої світової війни – рятівник Кракова, людина, за біографією якої в Радянському Союзі знімали фільми, писали книги… Після війни його, як і багатьох знаменитих учасників боїв, запросили працювати у вищих ешелонах влади, а саме у Міністерстві освіти. І от уявіть собі ранок, має початися навчальний день, ніхто з вчителів і не здогадується ні про яку перевірку, а тут власною персоною до вчительської заходить сам Вихор… Згодом він зустрівся з Іваном Михайловичем, здається, вони добре знали одне одного ще з часів війни… Директор продемонстрував кабінети, приміщення, повів на наші уроки. І було великою честю почути з уст гостя, що багатьом радянським школам варто брати приклад з нашого закладу…

Лауреат Шевченківської премії Петро МІДЯНКА також є вихованцем Хустської школи-інтернату.

Кажуть, великою цінністю школи було те, що тут, крім науки, можна було навчитися усім побутовим навикам…

— Школа-інтернат повністю готувала дітей до життя. Тут вчили усьому. І шити, і столярувати, і штукатурити. Із школи виходили фахівці, повністю підготовані до життя, до роботи на заводах, фабриках. Хочу наголосити на тому, що Іван Магула ніколи не робив різниці між дитиною, в якої є нахил до робітничої професії, і відмінником, майбутнім науковцем. Та й наші випускники були неабиякими робітниками. Так, працюючи на Хустській фетрофільцевій фабриці, наша вихованка стала орденоносцем, інші діти працювали майстрами на заводах, керівниками цехів. А все тому, що вони були професіоналами у всьому.

Ось подивіться, у Хустській гімназії досі стоять парти, зроблені першими учнями. Яка це акуратна і якісна робота, нині не кожен столяр зміг би змайструвати таку добротну річ. Дотепер підлога гімназії вимощена першими учнями школи і навіть через 50 років виглядає набагато краще, ніж сучасні паркети.

Найстараннішим учням виплачувалися стипендії, що було суттєвою матеріальною поміччю вихідцям із бідних сімей.

Пам’ятаю, півроку тому на загальній зустрічі йшла мова про те, що і нині гімназія може стати непоганою можливістю для дітей заробітчан…

— Чи зможе рідну сім’ю замінити інтернат – чесно кажучи, не знаю. Та з іншого боку, коли дитина залишається на догляді лише бабусі чи тітки, це теж не вихід. У такому випадку гімназія справді може стати виходом.

Освіта тоді і освіта зараз, у чому різниця?

— Як і тоді, так і зараз у класах є учні, які хочуть вчитися, бачать себе у науковій сфері, є й ті, хто прагне реалізувати себе у якихось практичних сферах, виробничих галузях. Вчителі ж намагаються зацікавити та викликати інтерес до тої чи іншої справи.

У 2006-му навчальний заклад став лауреатом
всеукраїнського конкурсу «100 кращих шкіл України».

Та, звичайно, мушу визнати, що нині у дітей є набагато менше стимулу навчатися, ніж раніше. 50 років тому вища освіта гарантувала хороший суспільний статус, відносну забезпеченість. Відповідно діти розуміли, що здобуті знання справді допоможуть їм у житті. Натомість сьогодні ні в чому нема стабільності, якоїсь впевненості. Навіть якщо брати, до прикладу, ті ж шкільні програми. Вони ж міняються фактично кожного року. Як при таких умовах дітей можна якісно чогось навчити? Чесно кажучи, іноді здається, що ці нововведення лобіюють лише для того, аби заробити на продажу підручників, програм, методичок. Іншої користі з цього я не бачу…

— У часи директорства Івана Магули вища освіта гарантувала більш-менш добре оплачувану роботу, нерідко – власне житло. Більшість тодішніх учнів були вихідцями з бідних сімей, яких школа забезпечувала житлом, одягом, їжею, — розповідає Михайло Антал, учитель історії. — Відповідно вони розуміли, що хороша освіта — це їхній єдиний шанс на краще життя. Погодьтеся, це було непоганим стимулом до навчання. Сьогодні ж після закінчення вишу молода людина повинна сама собі знайти роботу, що є нелегко. По-друге, оплата праці аж ніяк не відповідає ні витраченим зусиллям на здобуття вищої освіти, ні коштам.

Разом з тим хороша освіта є найпершою умовою для розвитку держави. Погляньте, сьогодні єдиним виходом для грамотного спеціаліста стає еміграція за кордон. У провідних наукових центрах Європи та Америки назви кабінетів, окрім англійської, дублюються вже й російською. Гранти, запрошення іноземних інститутів на стажування – таким на сьогодні є вихід для українського науковця. Тому, як бачите, певний стимул вчитися все-таки є.

Хотілося б також, аби більше уваги приділялося акредитації вишів. Адже той час, коли на роботу можна влаштуватися завдяки куму, свату, брату, вже відходить. Нині підприємець, навпаки, зацікавлений в тому, щоб його бізнес розвивався, аби на нього працювали спеціалісти. Сьогодні отримати вищу освіту стало набагато легше, особливо, якщо мова йде про приватний вищий навчальний заклад. Але кому з цього користь? З цього не виграє ні підприємець, що бере людину на роботу, ні сам майбутній спеціаліст…

Підготувала
Христина ГОРВАТ.

м.Хуст.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*