«ЯКЩО ТИ ГОВОРИШ ПРО СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, ТО МАЄШ КРИЧАТИ, ІНАКШЕ ТЕБЕ НЕ ПОЧУЮТЬ»,

— каже художник Влад Габда

«Його картини привертають увагу кожного, хто потрапляє в зону дії кольорових площин, відчуває їхню енергетику… Художник дуже вміло передає магнетизм, силу, експресію кольорів, їхніх відтінків і поєднань, насолоджується свободою гри з фарбами, знаками, символами. Основою,  на якій побудоване малярство Габди, є свобода», — так вважає мистецтвознавець Михайло Сирохман. Ми ж нагадаємо, що В.Габда — заслужений художник України та лауреат премії А.Ерделі та Й.Бокшая, син одного з корифеїв закарпатської школи живопису Василя Габди.

Існує легенда, що Василь Кандинський відкрив абстрактне мистецтво випадково, коли побачив своє полотно перевернутим. А як ви стали абстракціоністом?

— Я вважаю цю теорію не зовсім правильною. Абстрактне мистецтво з’явилось не просто так, як і сучасна музика, театр та література. Тоді була спільна хвиля модернізму. Ті, хто піддався її впливу, добре зналися на  класичному мистецтві, але хотіли щось змінити. Вважаю, що випадкових речей у мистецтві взагалі не буває. Деякі думають, що абстракціонізм – це щось загадкове та незрозуміле, яке може комусь подобатися, а комусь — ні. Але мистецтво має свої течії та школи. Себе, до прикладу, я б не називав «чистим» абстракціоністом, мені ще потрібно «очищатися». А на те, що мислю досить сучасно, напевно, вплинуло моє щасливе дитинство, коли в моді були довге волосся, рок-музика, подерті джинси… Звідти я й зробив крок до сучасного мистецтва.

Ви їздили на пленери з батьком?

— Це було моїм обов’язком. А готуючись до цих поїздок, я набував і «технологічних навичок»: ми разом обтягували підрамники, ґрунтували полотна. Спершу на пленери з нами  їздила й мама. А як я підріс, то вже сам допомагав батькові. Доки він шукав тему, я розкладав етюдник. Живопис, до речі, він вважав дуже інтимним заняттям. Хоча їздив на пленери із компанією, любив працювати в тиші.

Що з його настанов ви за­пам’ятали на все життя?

— Батько був моїм першим викладачем. Коли він ще працював художником-оформлювачем, то я малий міг по 4 години сидіти біля нього й собі щось малювати. Пам’ятаю, казав мені: головне, щоб ти мистецтво не перетворив у рутину. Щоб не малював по 5 пейзажів на день, а намагався вникнути і отримувати від роботи максимальне задоволення.

Він був всебічно освіченою людиною: любив класичну музику, привчав до неї мене, а я його — до сучасної. Ще він постійно читав. Казав, що художник, який закінчив школу чи інститут за напрямом, має постійно займатися самоосвітою.
Він, до речі, дуже  самокритично ставився до свого мистецтва. Постійно був незадоволений собою. А планку ставив для себе досить високу, бо дехто зациклювався на Ерделі, Коцці та Бокшаю, але ж за ними ще стоїть світове мистецтво! Десь це закарбувалось і в мені.

Наскільки різною у вас з Василем Габдою була життєва філософія?

— Художник не завжди починається зі своїх картин. Передусім  потрібно бути чоловіком, мати честь, захищати свої, можливо, не всім зрозумілі ідеали. Якщо майстер не може пояснити те, що він малює, – не факт, що це його мистецтво. У сучасному мистецтві набагато простіше брехати, ніж у класичному. Люди заходять у виставковий зал, бачать якісь кольорові плями, щось подобається їм більше, щось менше, але вони ще не підготовлені для сприйняття побаченого. А для художника-професіонала там має бути відразу все зрозуміло.

Коли я тільки-но почав малювати, то ми з батьком у дечому розходилися – він йшов в один бік, а я — в інший. А десь років у 30—35 він взагалі  сказав, що більше не може мені нічого радити, бо я ставлю перед собою такі завдання, які йому було важко зрозуміти. З цього моменту прийшло усвідомлення, що далі я маю  йти сам.

Ви часто у своїх роботах використовуєте цемент та інші будматеріали. А  чим вас не влаштовують більш звичні для цього речі?

 — Темп сучасного життя дуже пришвидшився. Тому ті матеріали, які я використовую, швидко сохнуть. Чого не скажу про класичну олійну фарбу.

Хто із засновників закарпатської школи живопису вам імпонує найбільше?

— Батько познайомився з Ерделі в Ужгороді, вони навіть дружили. Він  мені також завжди імпонував. Ще подобається А.Коцка, Ф.Манайло, який, як на мене, є найбільш закарпатським художником, Ференц Семан. З останнім ми навіть сварилися на мистецькі теми. Він був дуже самовпевненою людиною. Але це добре, бо краще добре посваритись, ніж погано посміхатись один одному.

Адальберт Ерделі «відштовхувався» від Поля Сезана, Володимир Микита — від Ерделі, а кого вважаєте своїм духовним учителем?

— Якщо художник каже, що все придумав сам — не повірю. Вважаю, що всі на когось або на щось орієнтуються. В мене є ціла когорта майстрів, яких я шаную, — від сучасних французьких до іспанських (Ентоні Тапієс та Мігель Барсело). Але щоразу, коли  досягаю якоїсь мети і ставлю нову, то починаю орієнтуватися вже на зовсім інших мистецьких авторитетів.

Когось можете назвати своїм послідовником?

— Є хлопці, які заходять до мене, цікавляться. Зокрема,  сучасними технологіями, бо живопис цікавий і цим. Недарма ж останнім часом набули популярності перформанси. В нас звикли, що виставка триває 2—3 тижні, а за кордоном уже такого немає. Там одна картина виставляється лише на день. Збираються на такі оглядини лише ті, кого це по-справжньому цікавить. А критикувати кожен може…

До речі, я вважаю, що ті хлопці, які продають свої роботи на пішохідному мості в Ужгороді,  мають право на життя. Хоча й кажуть, що вони графомани. Але це сміливі люди. Я б хотів подивитися на своїх колег, які б так же виклали на загал свої картини. Можливо, ці люди там стоять, бо життя змушує, але це — вчинок, це — крик. Без цього не обійтися, особливо тоді, коли говориш про сучасне мистецтво. Ти маєш кричати, інакше тебе не почують.

Як вважаєте, чи потрібна нам сучасна арт-галерея?

— Обов’язково! Ужгород уже давно позаду багатьох міст, до прикладу, Тернополя, де є музей сучасного мистецтва. Шкода, що наші класики не змогли його зробити. Бо дуже важливо, коли є місце, куди приходять люди, які розуміють один одного.

На свою наступну виставку я запрошуватиму особисто. Для того, щоб туди не потрапляли випадкові люди. В мене є коло шанувальників, яким цікаве моє мистецтво, а агресивно налаштованим там не місце.

На що має орієнтуватися молоде покоління наших художників: на наших класиків чи все ж на сучасне європейське і світове мистецтво?

— Маємо талановиту молодь, але багато хто, на жаль, орієнтується на заробляння грошей. У часи моєї молодості так питання не стояло, тоді головне  було перемогти комунізм (сміється).

Пригадую, я продав свою першу картину за 130 рублів (початок 80-х рр.). Із салону зателефонували батькові й передали, щоб син прийшов забрати гроші. Повернувся я радісний, а він запитав: «Кому ти її продав?». Тоді для мене це було неважливо, але зараз я розумію, що потрібно цікавитись, до чиїх рук потрапляють твої картини. Дуже важливо, щоб їх купували колекціонери, бо тоді твій творчий рейтинг зростатиме, а поки цього нема – стоятимеш на місці.

Яким у ХХІ столітті, на вашу думку, є найбільше досягнення у мистецтві?

— Сучасне мистецтво зараз найдорожче цінується. Воно затребуване настільки ж, як і сучасна музика та література. Мистецтво зараз – це великі легальні гроші.

Не можна сказати ствердно, хто йде нині попереду. Але згадуються особливо часто три нью-йоркські школи сучасного мистецтва зі своїми течіями. Не можна забувати і про американського художника Сайя Твомблі, роботи якого мають дуже глибоку філософію. Я побував на його виставці у Венеції і був шокований. 9 картин в одному залі (кожна 2 на 3 м). Він узаконив один із напрямків у мистецтві, який ще довго наслідуватимуть. Із появою комп’ютерної графіки я почав сумніватися, чи потрібен ще живопис. Але після відвідин виставки Сайя Твомблі зрозумів, що живопис – вічний.

Що потрібно, щоб не стояти на місці, а рухатися вперед у мистецтві?

— Мистецтво – це боротьба. Тому нашим закарпатським художникам я б порадив не закінчувати свої творчі круїзи Будапештом і Прагою. Головне — їздити, бачити і виставлятися, якщо є можливість, за кордоном. Брати там участь у пленерах. Якщо ти там себе покажеш – тебе помітять.

Не люблю фразу «треба бути в потрібному місці в потрібний час». Бо слід більше уваги приділяти своїм картинам й бути вимогливим до себе. І не забувати виставляти свої роботи на загал, бо тільки в порівнянні можна побачити власний рівень.

Ви погоджуєтесь з тим, що живопис, навіть абстрактний, говорить сам за себе і не потребує пояснення?

— Глядач має бути підготовлений до сучасного мистецтва. В наш час це ніде не викладалося. Навіть люди мого покоління часом приходять на виставку і не розуміють, для чого це. Мій колега якось сказав: «У мистецтві так багато течій та напрямів, що вже ніхто нічого не розуміє». Але це не так. Все систематизується, вивчається до дрібниць.

Коли я виставлявся у Франції, то за моїми картинами дізнавалися, що я люблю експресіоністів та французького живописця Андре Дерена. І мені не треба було більше щось комусь доводити. Я вже все сказав своїми роботами.

Мистецька критика на Закарпатті є?

— Так, але часом буває, що стою на відкритті своєї виставки, хтось щось говорить, а я не розумію, про кого це. Опісля виявляється, що про мене (сміється). У великих містах мистецтвознавці-професіонали самі тобі розкажуть, від чого ти відштовхнувся, створюючи ту чи іншу картину, навіть якщо ти зробив це підсвідомо, не задумовуючись. А в нас такого не вистачає. Тут ще багато комплексів, від яких треба вивільнюватися.

Мистецтвознавець Михайло Сирохман стверджує, що ви «постійно ставите перед собою нові завдання і йдете непростим шляхом до незвіданого». Яке наступне завдання ставите перед собою?

— Зараз у мене переломний момент, бо вважаю, що в 50 років художник починає розуміти, може він зробити крок вперед чи до кінця життя повторюватиметься в своїх роботах. Разом з тим, це для мене період підбиття підсумків того, що я зробив за останні 7 років, коли почав творити блоками (малюю декілька картин на одну тематику). Тому вважаю себе й інформалістом.

Але нині мені все більше хочеться в простих речах знаходити глибоку філософію. Бо переконаний, що у будь-якому маленькому селі можна відкрити для себе весь світ…

Анастасія НОЖКА.
На фото роботи Влада ГАБДИ.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*