«ЖАНДАРМИ ПОДИВИЛИСЯ НА НАШІ РУКИ В КОРОСТАХ І ВІДПУСТИЛИ»

Степан Крулько – про життя в полоні…

Далекого 22 червня 1941 року фашистська Німеччина і її сателіти напали на Радянський Союз. З тих пір пройшло вже 72 роки, але пам’ять про ці події живе ще й досі не тільки у фільмах та підручниках історії, але й у спогадах людей.

«Нещодавно я прочитав матеріал у газеті «НЗ» під заголовком «На війну з… лопатою і киркою в руках». У ньому йшлося про те, що, як то кажуть, я відчув на власній шкурі…

У 1944 році мені було неповних 15 років, у березні лише закінчив 8-й клас народної школи у селі Криве Тячівського району. Так трапилося, що вже у кінці цього місяця угорські жандарми почали масово забирати молодих хлопців та дівчат у табір під назвою «Мункосазод». Пригадую ту злощасну ніч, коли мене зненацька знайшли, сплячого у домашньому сараї, та повели до тодішнього бирова, де було більше десяти хлопців мого віку. Після чого нас відвезли у Тересву, а згодом і в Солотвино, де нас також зустріли угорські жандарми. Із нами поводилися вкрай жорстоко: не дозволяли навіть заговорити між собою, а спати поневоленим доводилося у бараках, у яких, до всього, була цілковита антисанітарія. Звідти наш шлях лежав до Румунії, а кінцевою зупинкою стало село Руська Поляна, де жило багато українців.

Згодом нас передали угорським військовим, які примушували копати траншеї та бункери уздовж «лінії Арпада». Із українцями поводилися по-варварськи. У нас не було місця для ночівлі, тому ми самі змушені були змайструвати абиякі колиби. Пригадую, як нас примушували копати окопи: мені дали чекан, напарнику – лопату, і цими знаряддями ми удвох за день повинні були вирити 8-метрову траншею. Зрозуміло, це було нелегке завдання, та якщо ми не встигали його виконати, — нас били батогами. А якщо виконували норму, то на тиждень виплачували 14 тенгів. За ці гроші ми купували собі харчі у місцевих жителів: молоко, токан. За весь період перебування у полоні, а це майже півроку, я жодного разу не мився. Ходив босим, бо й ті постоли, що мати випряла, — зносилися. Ми з напарником почали хворіти коростою, а до того ще й завошивіли, проте на це ніхто не звертав уваги. Ці хвороби нам не давали спокою. Ми просили допомоги лікаря, та той лише глянув на нас та сказав, щоб ми самі боролися зі своїми болячками, як можемо. І не дав жодних препаратів.

Бійці Червоної Армії долають «лінію Арпада» в селі Верхня Грабівниця.

Наступали перші морози, життя у таборі стало ще більш важким. Я, було, хотів тікати, але боявся. Адже втікачів у всіх на очах вішали на шибениці. Та одного дня терпець усе ж урвався, і зі своїм однолітком Іваном Куцином ми наважилися на втечу. Подалися через полонини, сподіваючись знайти дорогу додому. Спали абиде, а з їжею нам допомогли пастухи, котрих зустріли на полонинах. Наша подорож тривала тиждень. Так ми дійшли до Малого Бичкова. У цьому селищі одна добра бабуся нагодувала нас та дала із собою в дорогу хліба із кукурудзяного борошна та 4 варені яйця. У Бичкові ми хотіли перейти залізничний міст, що простягався через Тису, проте не ризикнули, адже його добре охороняли угорські жандарми. Вирішили перейти річку вбрід. Та нам це не вдалося – нас упіймали. Я почав казати, що ми робітники, працювали у Рахові, а зараз повертаємося додому. Угорські жандарми нас підозрювали, вважали партизанами, та коли побачили наш обшарпаний вигляд, руки у пухирцях від корости, то вирішили відпустити. Мовляв, ці навіть грошей на проїзний білет не мають, нехай ідуть, а то ще й нас своїми болячками заразять.

Два тижні потому, як ми прийшли додому, в 1944 році, наше село визволили червоноармійці. Після цього розпочався новий етап мого життя. Я працював у Тересві, де відновлювали зруйновані під час війни мости. Після шести місяців важкої праці мені не виплатили жодної копійки, тому пішов працювати вантажником. А в 1950 році мене призвали до армії. Чотири роки прослужив у війську, охороняв якусь секретну зброю. Після мобілізації пішов на роботу в Усть-Чорнянський лісокомбінат. Там пропрацював 44 роки, від вантажника до старшого майстра.

Зараз мені 84 роки. За свій вік я жив при владі Чехословаччини, Закарпатської України, Мадярщини, Радянського Союзу. Зараз ледве звожу кінці з кінцями, маю дріб’язкову пенсію, половину з якої витрачаю на ліки. Змушений на всьому економити, щоб вистачило на харчі. Але до цього мені не звикати — за свої роки зазнав чимало голодних днів і ночей. Куди мені звернутися по допомогу – не знаю. Я не маю документів, які б підтверджували мої слова. Проте зараз ще живе чоловік, котрий разом зі мною був у мадярському полоні…».

Степан КРУЛЬКО.
с.Криве, Тячівський район.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*