ЖНИВАРСЬКІ ЗВИЧАЇ в околицях між Ужгородом і Мукачевом

Так називається машинопис статті відомого народознавця, польового етнографа Федора Потушняка, який об’їздив багато сіл і записав звичаї та обряди нашого народу ще в 30 – 50-х роках ХХ ст. Матеріал надала дружина дослідника Олена.

Жниварські звичаї на Закарпатті мали декілька відмінностей. Нині вони належать до забутих етнографічних явищ. Їх можна поділити на три типи: марамороські, бережанські, ужанські. Тут мова піде про останні. Нам вдалося зібрати деякі дані про «дожинки».

В околиці Ужгорода вони в давнину відбувалися так. Коли докосили пшеницю, жито, овес, то з останньої жмені колосся малим жмутком обвивали косу – косар не мав іти додому з голою косою, щоб був урожай. Ті колоски зберігали до Святого вечора, а тоді їх сукали, зерно клали у «погар», а в нього – свічку. Коли навесні сіяли, мішали це зерно з іншим, щоб добре вродило. У Дравцях звивали «вінець», несли його додому і віддавали господареві, якому допомагали жати. Той готував для них гостину. У Боржавській долині ці звичаї давно призабулися, але свічку на Різдво і на Новий рік так само клали у склянку із пшеницею.

На Гуцульщині і на Мараморощині, відзначає Ф. Потушняк, з останнього снопу робили вінок, вбирали молоду («бідульку») і, жартуючи, вели додому. Вінок тримали до Нового року, зерно додавали в кутю.
На Середнянщині збереглися дожинки тільки у спогадах. 65-річна жінка з с. Бобовище розповідала: «Мій батько жив 96 років. Коли закінчили жати, серп обвивали колоссям. Останній сніп дівки «дохаповали», щоб їх сватачі хапали. Котра остання, то цілий рік буде остання. Дома їх чекало застілля, або «алдомаш». З пісень, які співали женці, вона пам’ятала тільки уривки.

Ой жніме, жніме,
Абисьме дожали,
Чей би нам на вечір
Паленочки дали.
Дожалисьме зараня,
Заріжуть нам барана,
Барана рогатого,
Бо ми в ґазди багатого.

Тоді вили з жита вінець, надівали на дерев’яну планку і несли до пана. Паном тут був монах, бо земля належала монастирю.

70-річний дід із с. Кузьмино пригадує, що на косу по закінченні жнив клали 3, 5, 9 колосків, а жінки – на граблі. Коли дожинали, то кожен «хапав»: щоб бути «шіковним».

На Середнянщині ішли жати хлопці й дівчата, по завершенню роботи серпи й коси обвивали колоссям. Після жнив гуляли, влаштовували бал – ті, що жали в куркулів. Так, Ф. Потушняк і такі слова вживає! Куркулі за роботу платили гроші й давали їсти. Ниву зачинали жати з одного кінця – змагалися, щоб випередити інших. Останню жменю збіжжя в’язали на коси, останній сніп несли додому. Його клали до «пиливні», в таке місце, щоб не вимолотився. Зерно з нього навесні додавали в те, яким сіяли. На Різдво лише вівсяну солому несли до хати.

В Кіблярах ми записали звичай-забобон. Жінки, в яких болів хребет, опоясувалися першим перевеслом, щоб спину зцілити. А ще не повертали додому з порожніми серпами, щоб рік не був «порожній».
«Дожинок» уже перед Першою світовою війною починає зникати. Лише деякі повір’я збереглися при жнивах.

Ілля ГРИБАНИЧ, науковий працівник Закарпатського краєзнавчого музею

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*