Неділя
22 квітня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ЗІРКИ ВАСИЛЯ ТАРЧИНЦЯ

сплелися в «Рекітське сузір’я»

2 січня виповнюється 70 літ знаному в Україні уродженцю села Рекіти, що на Міжгірщині, Василю Тарчинцю – головному редактору газети «Акцент», заслуженому журналісту України, письменнику, ректору Малої академії літератури і журналістики, яка має статус міжнародної, полковнику Українського війська у відставці, генерал-лейтенанту українського козацького війська, учаснику бойових дій.

Першу замітку в газеті опублікував… у третьому класі

…Мовби в обіймах семи вітрів, на самій Кичері – смерекова хатина Тарчинців. Звідси всеньке село – ніби на долоні. Родина була багатодітна, працьовита, як і всі в горах, бо лінивий тут не проживе. Мати – колгоспниця, батько – лісник. Старші Василеві брати Михайло та Федір стали військовими, сестра Марія – домогосподаркою, молодша, Калина, українську філологію обрала, брати Іван та Юрій – роботу в колгоспі. На жаль, нині ряст топчуть лише Юрій та Калина, інші переступили поріг вічності.

У Василя Тарчинця вийшло так, що його долею стало художньо-публіцистичне слово. Змалечку пробував перо. Першу замітку в газеті опублікував, коли вчився в третьому класі місцевої початкової школи! А потім був запрошений у загальновідомий піонерський табір «Молода гвардія», що на березі Чорного моря в Одесі, як один із кращих юнкорів не району чи Закарпаття, а всієї України!

До призову на строкову військову службу працював інструктором-екскурсоводом на міжгірській туристичній базі «Карпати», водночас на громадських засадах – диктором районного радіомовлення.

У жовтні 1968-го його призвали в армію. Тут спочатку навчався в школі молодших авіаційних спеціалістів, де здобув фах механіка з озброєння літаків-винищувачів. Згодом служив за Полярним колом, у Карелії, де за радянських часів пройшов пілотський вишкіл перший космонавт України Павло Попович. Василь довідався про це значно пізніше, коли вже навчався на факультеті журналістики у Львівському вищому військово-політичному училищі. Після зимової сесії на другому курсі поїхав до Узина, що на Київщині, до батьків космонавта. Багато цікавого розповіли вони про свого сина, про себе. Невдовзі Василь опублікував нарис про цю родину.

«Рекітське сузір’я-2017»: Василь ТАРЧИНЕЦЬ разом із юною учасницею запалює ватру

Я був школярем, а Василя вже друкували районна та обласна газети. Хоч і дописував у різні періодичні друковані видання свої заміточки, віршики й образки-етюди – ніхто мої «шедеври» не оприлюднював. Тому на Тарчинця, коли він приїжджав у село, я дивився, мов на живого класика. Коли ж у формі курсанта крокував вулицею – всі дівчата Рекіт просто мліли: красень, стрункий, молодий! До слова, і нині він такий же по-військовому підтягнутий, обов’язковий, готовий до виконання будь-якого завдання. Що скажеш, армійський вишкіл. Плюс верховинська наполегливість, працьовитість, відповідальність і працездатність. З цими рисами він і йде по життю.

Військовий журналіст працював і в Польщі, і в Забайкаллі

У 1975-му, закінчивши ЛВВПУ, війсь­ковий журналіст одержав скерування до дивізійної газети групи військ у Польщі. Потім працював у груповій газеті, майже два роки знаходився, як тоді говорили, на передовій, служив у Залізній дивізії, у Забайкаллі в редакції окружної газети, відтак у Німеччині. У званні майора повернувся до Прикарпаття – в редакцію окружної газети.

У перші дні створення Збройних сил України трудився старшим офіцером прес-центру Прикарпатського військового округу, згодом і начальником прес-центру, водночас – прес-секретарем командувача військами ПрикВО, потім Західного оперативного командування. Брав участь у створенні проектів нових статутів Збройних сил України, був членом комісії з упровадження форменого одягу військовослужбовців та геральдики.

Нині Василь Федорович – автор чотирнадцяти художніх, публіцистичних і документальних книжок, співавтор двосерійного художньо-документального відеофільму «Ти поклич нас тільки, Україно». Деякі з видань Василя Тарчинця знаходяться в парламентській бібліотеці Сполучених Штатів Америки.

Полковник Василь Тарчинець – чи не єдиний український журналіст, який наприкінці 1990-х пройшов маршрутом російських колег – телевізійних журналістів на чолі з Курінним, які не повернулися з Балканської війни. Про все побачене й пережите там він розповів у кількох теле- і радіопрограмах, нарисах-репортажах.

Тепер пише книжку «Біль серця мого», у якій розповідає про трагічні події на Балканах, про повені на Закарпатті та буревій на Волині, а також подає маловідомі сторінки перших днів формування молодого українського війська. Головний наголос у цьому творі автор робить на тому, що доля України цілком залежить від влади як у столиці України, так і на місцях. Тут ідеться і про рідне село Василя Федоровича – Рекіти. На превеликий жаль, коштів на видання бракує.

Важливе місце у житті письменника займає його миротворча діяльність. У 1996 році на двосторонніх комп’ютерних навчаннях «Щит миру ІІ», що проводилися за програмою «Партнерство заради миру» у Сполучених Штатах Америки (штат Канзас), він одержав сертифікат керівника інформаційної служби об’єднаних міжнародних структур.

У МАЛіЖ – ректор на громадських засадах

За серію підготовлених матеріалів та книжок із героїко-патріотичної тематики (2002 р.) Василь Тарчинець відзначений всеукраїнською літературною премією «Гілка золотого каштана». З його ініціативи засновано Малу академію літератури й журналістики, і на громадських засадах він є її постійним ректором. Щоліта проводяться фестивалі творчої молоді «Рекітське сузір’я», які набули широкого резонансу не тільки в області, а й за кордоном, бо учасниками є представники не лише з різних регіонів України, а й зарубіжжя, в тому числі США та навіть Африки. Кожний із фестивалів цікавий по-своєму, неординарний, свіжий, мов подих полонинського вітру.

...В усі пори року казково прекрасне маленьке підхмарне сільце Рекіти на Міжгірщині, але особливою красою вибухає воно в розповні літа. Усі дев’яносто дерев’яних хатинок, які порозбігалися по стрімких зелен-горах, мовби усміхаються до світу, до небес, одна до одної. І ніби вичікують когось чи щось...

Саме цієї чудесної пори в Рекіти щороку з’їжджаються юні обдарування, аби засвідчити свої таланти у співі, іскристому танці, в малюнку, художній фотографії, прозі, журналістиці, поезії… На фестиваль у різні роки приїжджали уродженець Міжгір’я Шевченківський лауреат Петро Скунць, Василь Кохан – нині, на жаль, вони, може, лише з немислимих далей спостерігають за празником творчих душ. У святі юного мистецтва брали участь члени Національної спілки письменників України 87-річний Володимир Ковалик – двомовний поет, уродженець міста Чикаго (США), який є почесним президентом «Рекітського сузір’я», бо він теж був творчим натхненником цього задуму й написав для МАЛіЖу гімн, а також Петро Ходанич, Василь Густі, Сергій Федака, Василь Кузан, Володимир Фединишинець... Серед почесних гостей – народні депутати Станіслав Аржевітін, який теж народився на Міжгірщині, й Микола Кульчицький із Полтави.

Особливу турботу проявляє Василь Федорович до дітей-сиріт та напівсиріт, які є слухачами цього навчального громадського закладу. Завдяки залученим спонсорам у газеті «Акцент» окремим додатком виходить газета «Мала Академія», в подальшому «Сузір’я», а також колективні збірки молодих літераторів із прозовими та поетичними творами.

Зірки на погонах і над Кичерою…

Ювіляр щасливий, що поруч із ним – його вірна супутниця життя Валентина Здіславівна. Обоє раді за сина Мар’яна – кандидата медичних наук, його дружину лікаря-фармацевта Олю, 4-річного внучка Владика.

Оповідаючи про свого односельця Василя Тарчинця, багато про що згадую. Зокрема рік 1988-й. У тодішній столиці Радянського Союзу – Москві – проходить черговий з’їзд журналістів СРСР. Із Закарпаття нас двоє делегатів: голова облорганізації Дмитро Воробець і я – відповідальний секретар. Ми обоє родом із Міжгірщини. І яким же було наше здивування, коли на цьому найвищому журналістському форумі Союзу стрічаємо третього верховинця: Василя Тарчинця. Він тоді ніс службу в Німецькій Демократичній Республіці, де й створив журналістську організацію, до якої входили «первинки» всіх груп військ. Він як її керманич був запрошений на з’їзд. До того часу ми з ним не бачилися багато років. Отож прямо в залі засідань підходжу до нього і… він теж аж завмер від приємної несподіванки.

Після закінчення держуніверситету я два роки служив у армії командиром мотострілкового взводу, друкувався в окружній газеті «Слава Родины». Нерідко матеріали двох рекітчан розташовувалися поруч: старший лейтенант Василь Тарчинець і старший лейтенант Андрій Дурунда. Але я після своєї строкової не захотів стати військовим журналістом, хоч думки такі й навіть наміри були. Боявся примусу, своєрідної муштри, тому поринув у вир не такого матеріально забезпеченого, як в армії, цивільного життя. А Василь продовжував тягнути військово-журналістського воза, доріс аж до начальника прес-центру Прикарпатського військового округу, полковника! Я завжди радію за нього, як і за будь-якого верховинця, який чогось досяг у цьому світі, де так нелегко людині з високих гір, без усяких блатів та протекцій.

…Де б він не був – з усіх далей-доріг його кличе і жде рідне сільце Рекіти, дерев’яна хатка на маківці гори. У цій золотостінній смерековій світлиці живе молодший брат Юрій із сім’єю. Тут, на батьківському обійсті, по-справжньому відпочиває натруджена душа Василя Тарчинця, набирається того ні з чим незрівнянного живлющого духу, без якого не можна творчій натурі.

З піднебесної Кичери у велике життя повела його стежинка, і до цієї воістину святої височини з усіх світів ведуть шляхи. Ясними серпневими ночами саме над цією горою зірки так близько, що, здається, простягни руку – і торкнешся. Він усеньке життя невидимими нитями зв’язаний із двома своєрідними символами своєї щасливої долі: зірки на погонах і зорі над найріднішою у світі горою. А коли їх багато, цих зірок, то виходить уже й сузір’я. В тому числі й «Рекітське сузір’я»…

Андрій ДУРУНДА,
письменник

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2018
 


...